Спадщина без листів.

Коли бабуся померла, Марта приїхала у її будинок одна з усієї великої родини. Дім був старий, напівпорожній, з запахом яблук і старого дерева. Всі інші приїхали трохи пізніше — вже не з квітами, а з нотаріусами.

Заповіту не було.

Марта не чекала нічого — їй було достатньо, що це був дім, де вона вперше вивчила напам’ять “Заповіт” Шевченка, де спала на старій софі після іспитів, де бабуся читала їй вголос “Кайдашеву сім’ю” і завжди казала: «Краще сваритись словами, ніж адвокатами».

Але її брат вважав інакше. І дядько теж. І родичка з Харкова. Всі вважали, що “мають право”.

І вони справді мали.

Бо якщо немає заповіту — закон мовчить, а мовчання стає полем битви.

Суд тривав довго. А тим часом дім стояв порожній. Паперові коробки з речами припадали пилом. І ніхто не згадав, які яблука росли в тому саду. Лише площа ділянки. Лише кадастровий номер.

💬 Ремарка від адвоката:

Ця історія вигадана. Але, на жаль, не вигадана ситуація.

Коли немає заповіту — закон визначає черговість спадкоємців. І вона може бути дуже далека від того, як усе було насправді в житті.

Заповіт — це не лише документ. Це акт поваги. До себе. До тих, хто залишиться.

Поки ти живеш — не страшно подумати, що буде після. Страшно — коли думають інші, і по-своєму.