Кінець року часто приносить не радість,а дивну втому. Не від справ.Не від людей.А від кількості рішень, які довелося приймати. Малих і великих.Правильних і вимушених.Тих, які не мали ідеального варіанту. У якийсь момент стає складно відповідати навіть на прості запитання.Не тому, що немає відповіді.А тому, що всередині — перевантаження. Ми живемо в часі, де рішення приймаються постійно:залишитися чи піти,терпіти чи змінювати,мовчати чи говорити,чекати чи діяти. І рідко хтось

Є кілька днів у грудні, які не мають чіткої дати.Вони ніби випадають із календаря —між Різдвом і Новим роком. Справи ще не завершені.Плани ще не підбиті.Але всередині вже з’являється тиша. Грудень не просить швидких рішень.Він пропонує зупинитися і подивитися уважніше:як цей рік прожився насправді. Різдво для мене — не про зовнішню урочистість.Не про ідеальність і не про правильні слова.Це радше про світло, яке дозволяєш собі всередині,навіть якщо рік був складним. Про прийня

Грудень завжди приходить не поспішаючи.Наче перевіряє, чи ми готові зупинитися. У повітрі з’являється тиша — навіть тоді, коли місто шумить.Світло у вікнах стає теплішим.Ранки — темнішими, але чеснішими. Грудень нічого не вимагає.Він лише нагадує, що рік був.Що ми дійшли до його кінця — по-різному, з різними втратами і різними надіями. Саме в грудні хочеться вірити в диво.Не гучне і не казкове.А в дуже просте. У те, що щось складеться.Що щось відпустить.Що біль стане тихішим.

Про день без кульмінації Сьогоднішній день був без кульмінації.Без рішень, які хочеться запам’ятати.Без фраз, які варто повторювати. Іноді саме такі дні виявляються найчеснішими.Вони не вимагають пояснень.Не створюють ілюзії значущості. Я помітила, що саме в такі дні найкраще чути себе.Без поспіху.Без внутрішніх діалогів. Можливо, не кожен день має бути важливим.Деяким достатньо просто бути прожитими.

Про вибір не відповідати одразу Є запитання, на які хочеться відповісти миттєво.Не тому, що відповідь очевидна,а тому, що мовчання здається незручним. У професії адвоката пауза часто сприймається як слабкість.Ніби швидкість — це доказ компетентності.Ніби негайна реакція — це турбота. З роками я навчилася іншому.Не відповідати одразу — це не уникнення.Це форма поваги. Пауза дає змогу відділити емоцію від факту.Очікування — перевірити, чи питання справді потребує відповіді саме

Про самотність у відповідальності У певний момент професії приходить самотність.Не різка і не драматична.Тиха. Вона з’являється тоді, коли рішення вже не можна обговорити «для себе».Коли порада — це не думка, а напрям.Коли від твоїх слів інші відштовхуються, навіть якщо ти цього не просив(ла). Це не самотність відсутності людей.Навпаки — людей навколо стає більше.Але відповідальність у підсумку залишається з тобою. Ти можеш пояснити логіку.Можеш показати норми, варіанти, ризи

Про слово, яке не можна забрати У цій професії слово важить більше, ніж здається.Не гучне. Не емоційне.А те, що сказане спокійно і вчасно. Є слова, які можна уточнити.Є ті, які можна переформулювати.А є слова, які після вимовляння перестають належати тобі . Їх чують.На них спираються.Їх запам’ятовують — іноді довше, ніж обставини, в яких вони були сказані. Я не одразу це зрозуміла.Спочатку здавалося, що головне — бути щирою.Пояснити. Підтримати. Назвати речі своїми іменами. З

Є втома, яку легко впізнати.Вона фізична, зрозуміла, прийнятна.Її дозволено помічати. А є інша.Ту, яку не видно. Вона не в м’язах і не в очах.Вона в моменті, коли ти ловиш себе на тому, що слухаєш уважно,але всередині ніби трохи віддаляєшся. Не через байдужість.Через перевантаження. Ця втома приходить не від кількості справ.Вона приходить від кількості відповідальності.Від рішень, які потрібно приймати без права на імпровізацію.Від слів, які мають бути точними, навіть коли вс

Про межу між співчуттям і професією Іноді здається, що співчуття — це головний інструмент у роботі з людьми.Нас так вчать жити: бути уважними, емпатійними, відкритими. Але в професії адвоката співчуття потребує меж. Є момент, коли ти чуєш історію і розумієш її людську складність.І є момент, коли ти маєш залишитися в праві, а не в емоції.Це не холодність.Це форма відповідальності. Я бачила, як бажання «зрозуміти до кінця» шкодить позиції.Як надмірна участь розмиває фокус.Як сп

Про тишу після роботи Після роботи завжди настає тиша.Не одразу — іноді дорогою додому, іноді вже пізно ввечері.Вона не порожня. Вона наповнена чужими словами, паузами, напруженням, яке не завжди можна назвати. У професії адвоката тиша — не відпочинок.Вона радше перевірка:чи залишилось у тобі щось своє після того, як цілий день тримав межі інших. Є справи, які завершуються чітко — рішенням, документом, підписом.А є ті, що залишаються всередині ще надовго.Не тому, що ти сумнів

Теплі оповідання з життя адвоката Авторка: адвокат Лілія Денисенко Є справи, які залишаються в документах.А є ті, що залишаються в серці. Ця книга — саме про друге. «Теплі оповідання з життя адвоката»  — це збірка історій про людей, які прийшли не лише за юридичним рішенням, а й за надією, підтримкою, відчуттям, що вихід існує. Тут немає гучних сенсацій.Є прості речі, які тримають нас на світі: дім, родина, пам’ять, любов, прощення, повернення до себе. Про що ці оповідання У

Іноді день починається без плану. Без суду, без термінових листів, без очікувань. Я заварюю чай — зелений, без ароматизаторів — і просто сиджу біля вікна. Сонце сідає на край чашки. За вікном — люди кудись поспішають. А я — ні. Колись мені здавалося, що день без справ — марний. Що якщо я не готую позов чи не розбираю договір — то втрачаю час. Але потім я зрозуміла: адвокат — це не лише про роботу. Це ще й про спроможність слухати. Себе, інших, світ. І саме в такі дні, в пауза