Про втому, яку не видно.

Є втома, яку легко впізнати.Вона фізична, зрозуміла, прийнятна.Її дозволено помічати.

А є інша.Ту, яку не видно.

Вона не в м’язах і не в очах.Вона в моменті, коли ти ловиш себе на тому, що слухаєш уважно,але всередині ніби трохи віддаляєшся.

Не через байдужість.Через перевантаження.

Ця втома приходить не від кількості справ.Вона приходить від кількості відповідальності.Від рішень, які потрібно приймати без права на імпровізацію.Від слів, які мають бути точними, навіть коли всередині неспокій.

Її складно пояснити близьким.Бо зовні все виглядає стабільно.Робота є. Голос спокійний. Контроль збережений.

Але саме ця втома найнебезпечніша.Бо вона не змушує зупинитися.Вона вчить іти далі на автопілоті.

З часом я зрозуміла:якщо не давати їй місця,вона знайде його сама — у байдужості, різкості або внутрішній порожнечі.

Тому тепер я дозволяю собі зупинятися раніше, ніж «потрібно».Не коли вже немає сил.А коли ще є шанс їх зберегти.

Можливо, це і є одна з форм професійної відповідальності.Не лише перед іншими.А й перед собою.