Про день без кульмінації Сьогоднішній день був без кульмінації.Без рішень, які хочеться запам’ятати.Без фраз, які варто повторювати. Іноді саме такі дні виявляються найчеснішими.Вони не вимагають пояснень.Не створюють ілюзії значущості. Я помітила, що саме в такі дні найкраще чути себе.Без поспіху.Без внутрішніх діалогів. Можливо, не кожен день має бути важливим.Деяким достатньо просто бути прожитими.

Про вибір не відповідати одразу Є запитання, на які хочеться відповісти миттєво.Не тому, що відповідь очевидна,а тому, що мовчання здається незручним. У професії адвоката пауза часто сприймається як слабкість.Ніби швидкість — це доказ компетентності.Ніби негайна реакція — це турбота. З роками я навчилася іншому.Не відповідати одразу — це не уникнення.Це форма поваги. Пауза дає змогу відділити емоцію від факту.Очікування — перевірити, чи питання справді потребує відповіді саме

Про самотність у відповідальності У певний момент професії приходить самотність.Не різка і не драматична.Тиха. Вона з’являється тоді, коли рішення вже не можна обговорити «для себе».Коли порада — це не думка, а напрям.Коли від твоїх слів інші відштовхуються, навіть якщо ти цього не просив(ла). Це не самотність відсутності людей.Навпаки — людей навколо стає більше.Але відповідальність у підсумку залишається з тобою. Ти можеш пояснити логіку.Можеш показати норми, варіанти, ризи

Про слово, яке не можна забрати У цій професії слово важить більше, ніж здається.Не гучне. Не емоційне.А те, що сказане спокійно і вчасно. Є слова, які можна уточнити.Є ті, які можна переформулювати.А є слова, які після вимовляння перестають належати тобі . Їх чують.На них спираються.Їх запам’ятовують — іноді довше, ніж обставини, в яких вони були сказані. Я не одразу це зрозуміла.Спочатку здавалося, що головне — бути щирою.Пояснити. Підтримати. Назвати речі своїми іменами. З

Є втома, яку легко впізнати.Вона фізична, зрозуміла, прийнятна.Її дозволено помічати. А є інша.Ту, яку не видно. Вона не в м’язах і не в очах.Вона в моменті, коли ти ловиш себе на тому, що слухаєш уважно,але всередині ніби трохи віддаляєшся. Не через байдужість.Через перевантаження. Ця втома приходить не від кількості справ.Вона приходить від кількості відповідальності.Від рішень, які потрібно приймати без права на імпровізацію.Від слів, які мають бути точними, навіть коли вс

Про межу між співчуттям і професією Іноді здається, що співчуття — це головний інструмент у роботі з людьми.Нас так вчать жити: бути уважними, емпатійними, відкритими. Але в професії адвоката співчуття потребує меж. Є момент, коли ти чуєш історію і розумієш її людську складність.І є момент, коли ти маєш залишитися в праві, а не в емоції.Це не холодність.Це форма відповідальності. Я бачила, як бажання «зрозуміти до кінця» шкодить позиції.Як надмірна участь розмиває фокус.Як сп

Про тишу після роботи Після роботи завжди настає тиша.Не одразу — іноді дорогою додому, іноді вже пізно ввечері.Вона не порожня. Вона наповнена чужими словами, паузами, напруженням, яке не завжди можна назвати. У професії адвоката тиша — не відпочинок.Вона радше перевірка:чи залишилось у тобі щось своє після того, як цілий день тримав межі інших. Є справи, які завершуються чітко — рішенням, документом, підписом.А є ті, що залишаються всередині ще надовго.Не тому, що ти сумнів

Мій день не завжди починається з кави. Часто — з думки: "А як ця людина спала сьогодні вночі?" Бо вчора вона залишила мій кабінет із тремтячими руками і тишею, яка говорила більше, ніж її слова. Моє життя як адвокатки — це не лише закони, позови, суди. Це — постійне балансування між «дотриматись процесу» і «залишитися людиною». У цей день я прокинулася раніше. Не через справу. Через тривогу. Це не моя тривога — я її вловила від клієнтки, яка вчора вперше зважилась розповісти