Про самотність у відповідальності.

Про самотність у відповідальності

У певний момент професії приходить самотність.Не різка і не драматична.Тиха.

Вона з’являється тоді, коли рішення вже не можна обговорити «для себе».Коли порада — це не думка, а напрям.Коли від твоїх слів інші відштовхуються, навіть якщо ти цього не просив(ла).

Це не самотність відсутності людей.Навпаки — людей навколо стає більше.Але відповідальність у підсумку залишається з тобою.

Ти можеш пояснити логіку.Можеш показати норми, варіанти, ризики.Але момент вибору завжди має когось одного.

Іноді це клієнт.Іноді — ти сам(а).

Про це не прийнято говорити.Бо ззовні це виглядає як впевненість.Як контроль.Як сила.

Але зсередини це радше тиша,в якій ти перевіряєш себе на чесність:чи справді це найкраще з можливого,а не просто найзручніше.

З часом я перестала боятися цієї самотності.Вона не ворог.Вона нагадування, що відповідальність не ділиться навпіл.

І, можливо, саме вона робить професію не просто роботою,а способом бути уважним до кожного свого рішення.