Один день адвокатки: між законами і людьми.

Мій день не завжди починається з кави. Часто — з думки: "А як ця людина спала сьогодні вночі?" Бо вчора вона залишила мій кабінет із тремтячими руками і тишею, яка говорила більше, ніж її слова.

Моє життя як адвокатки — це не лише закони, позови, суди. Це — постійне балансування між «дотриматись процесу» і «залишитися людиною».

У цей день я прокинулася раніше. Не через справу. Через тривогу. Це не моя тривога — я її вловила від клієнтки, яка вчора вперше зважилась розповісти про насильство в сім’ї.

Іду на зустріч. Дорогою слухаю музику без слів. Щоб налаштувати себе — не на виграш, а на розуміння.

Ми говоримо. Вона мовчить більше, ніж говорить. Але кожне її речення — як вирваний клаптик страху. Я не поспішаю. Я знаю, як важко виговорити те, що довго мовчалось.

Після зустрічі я не біжу одразу в офіс. Сідаю в кав’ярні й занотовую те, що відчула. Це вже не частина справи. Це частина мого дня. Частина мого розуміння.

Я пишу ці рядки, щоб показати — адвокатська професія не завжди про силу. Часто — про тишу. Про терпіння. Про невидимі рішення, які приймаються серцем, ще до того, як на них буде штамп суду.

І якщо хтось у цей день відчув себе трішки менш самотнім — значить, це був правильний день.